Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

І прийде Він – по Спадщину – Батьківщину —

і поведе у світлі лун

вогнисті лави крізь кров —

до перемог

на поле слави…

І прийде Він,

той помсти Бог…

Покличе дзвін

катів

на суд

за люд…

ОРДІ З ПІВНОЧІ

Ликуете вже, вороги,

сьогодні ваше.

Та не кінець ще боротьби —

і завтра наше!

І завтра, завтра день для нас

великого весілля;

і щезне тут і слід по вас

кривавого похмілля.

Не зійдемо ми в тінь могил,

хоч нині ваше, —

жар помсти дасть нам нових сил —

і завтра наше.

Росте жар помсти у душі

за сліз – за крови море…

Ми гарт находимо в огні,

гей, вороги, вам – горе!

В огнях покажеться обрій,

в пожеж заграві —

і станеш, Рідний Краю мій,

вільний у славі!

Осип Маковей

(1867–1925)

Народився в м. Яворів на Львівщині.

Закінчивши у 1893 р. філософський факультет Львівського університету, почав працювати в редакціях газет «Діло», «Народна газета», був редактором часопису «Буковина», одним з редакторів «Літературно-наукового вісника».

Відомий поет, прозаїк, літературознавець. Великою популярністю й досі користується його історична повість «Ярошенко» (1905) та біографічна книжка про Ю. Федьковича.

Помер у с Заліщики на Тернопільщині.

УМЕВА

Над холодним буйним океаном

застелилося небо туманом,

заревіло під вихрами море,

піднялись буйні хвилі, як гори…

А там мева біленька зблудила,

скоролетнії крила втомила,

занесла єї буря в безвісти —

годі бідній на воду усісти…

Полетіла душа моя світом

з милосердям для всіх і привітом,

захопив єї вихор в дорозі

і відняв віру в людськість небозі.

Она б'ється, самотня, з гадками

та шукає спочинку світами.

Чей она, моя бідна, не згине,

залетить колись в рай, де спочине.

ХРИЗАНТЕМИ

Ти не думай, що чуття мої —

то осінні хризантеми білі;

ту вже листя шепче на землі,

а они стоять самотні в огороді

на осінній стужі і негоді,

бідні листям, посмутнілі.

Ще у мене серце не зів'яло,

ще у мене не остигла грудь,

і душа ще рветься, як бувало,

і думки, як зільники ті літні,

запашні, зелені, пишноцвітні,

ще красуються, цвітуть…

РОЗХІДНИК

Я тебе ніколи не забуду,

хоч у мене стільки гризоти!

Серед навалу думок і труду

вся явишся раптом ти!

Так розхідник жовтий у вінку,

до хреста прип'ятий при дорозі,

все цвіте й цвіте, мов на піску,

поки згине на тяжкім морозі.

ЕЛЕГІЯ

Коли помрем і заростем квітками,

у споминах ще оживем не раз,

аж поки поруч з нашими кістками

заснуть усі, що пам'ятали нас.

І буде се вже наша смерть остання,

наш порох вітер світом розжене;

прийде весна, прийде пора кохання,

а нас ніхто й ніколи не спімне.

Аж вийде раз колись дівча самотнє

в полуднє ясне в тихий, сонний ліс —

неждано серце защемить скорботне,

і ясний світ померкне їй від сліз.

Се нас вона побачить і почує,

мов сон і казку із старих часів;

закриє очі й тяжко засумує,

заслухавшись у тихий сон лісів…

* * *

Біжить у яр вода,

біжить вода і сріблом ллється,

над нею дівчина сміється

розкішна, молода.

Голубко, не втікай!

Скажи мені сю гарну казку

про радощі, дівочу ласку,

скажи про тихий рай.

Ах казочко моя!

Я чув її, а де – не знаю,

забув і з туги заниваю,

і рад би вмерти я.

З водою поплисти

в далекий світ, щоб не тужити,

або тут серденько зложити,

квітками зарости.

Шуміли би ліси,

шуміли би мені діброви

про чари вічної любови

і вічної краси…

СОН

Тихий сон по горах ходить, за рученьку щастя водить.

І шумлять ліси вже тихше, сон малі квітки колише.

Спіть, мої дзвіночки сині, дикі рожі в полонині!

Не шуміть, ліси зелені, спати йдіть, вітри студені!

Най квіточки сплять здорові, най їм сняться сни чудові!

Аж на небі зазоріє, сонце їх, малих, зогріє.

І зогріє, поцілує, і світами повандрує.

Тихий сон по горах ходить, за рученьку щастя водить…

МЕТЕОР

Ось блиснув метеор і згас,

як у житті щасливий час.

І на всесвітнім цвинтарі

лягли десь останки зорі.

Так розпадаються світи,

живуть і гинуть без мети.

І всі вони – один цвинтар,

а їх творець – старий гробар;

усе по радощах марних

гребе